Історія Дрогобича

§ 1. Герб Дрогобича

Герб Дрогобича є одним з найдавніших українських міських знаків. Відомо, що надання Дрогобичу часткового магдебурзького права зафіксоване в документах від 21 червня 1422 р. (грамота короля Владислава Ягайла). А 1 квітня 1460 р. новий привілей про переведення міста з руського та польського права на магдебурзьке видає у Львові Казимир Ягеллончик. Пізніше ці грамоти неодноразово підтверджувалися іншими королями. Проте можна припустити, що самоврядна громада могла існувати в Дрогобичі й значно раніше, принаймні з кінця ХIV ст. Відтоді мав би вживатися й міський герб, основною функцією якого було використання на печатці, котрою підтверджували листи, виписи та інші магістратські документи, а також мітили міські ваги та мірні відра для ґарантії точної ваги і міри під час торгів. Герб також ставили на деякі вироби, він розміщувався на міських будівлях, на прапорах тощо. Хоча виявити найдавніші дрогобицькі геральдичні пам’ятки вдалося тільки з ХVІ ст., але функціональне призначення таких знаків в українських містах залишалося сталим протягом ХІV–ХVІІ ст., як і практика їх вибору. На дрогобицькому знакові фігурували викладені у три ряди дев’ять соляних топок у порядку згори вниз – 4:3:2. Причина вибору такого символу цілком зрозуміла, оскільки Дрогобич був одним з найбільших центрів солеваріння на Прикарпатті. Прориси дрогобицької печатки з ХVІ ст. з гербом міста вперше були опубліковані дослідником В.Віттиґом. Він зазначав, що на заокругленому щиті зображено сім “цеглинок” – 2:3:2, подавав свою версію ґотичної легенди печатки (“SIGILLVS DROHOBICIENUS”) та вказував, що її відтиски є на документах з 1525 і 1574 рр. Проведені нами пошукові роботи дали змогу виявити два відбитки аналогічної печатки. При ретельному обстеженні встановлено, що на гербі є все ж таки 9, а не 7 соляних топок (їх Віттиґ потрактував як “цеглинки”) у порядку 4:3:2. Відчитати легенду через поганий стан відтисків не вдалося. Хоча перша печатка є на листі з 1535 р., а друга на вирізаному фрагменті документа з позначеною олівцем датою “1571”, проте видається, що саме за цими печатками виконувався прорис для публікації Віттиґа, а невідповідність дат могла бути пов’язаною з технічними помилками. До кінця ХVІІІ ст. знак Дрогобича незмінно мав зображення дев’яти топок. Як і в інших містах, він подавався на різноманітних щитах із відмінним декоративним оздобленням, залежно від змін мистецьких смаків і стилів. Герб постійно фігурував на печатках міста (sigillum civitatis) та райців (sigillum consulum). Крім того, дрогобицькі війти та лавничий уряд, що виконували судочинну функцію, вживали на своїх печатках видозміну міського герба - сім топок були викладені у порядку 1:3:3 (на одній із печаток ХVІІІ ст. фігурує шість пірамідок – 1:2:3). Подібна практика вживання війтівським та лавничим урядами модифікації міського знака добре відома в ХІV-ХVІІ ст., зокрема у Львові, Городку, Самборі, Стрию, Мостиськах, Перемишлі та інших містах.

Після захоплення західноукраїнських земель Австрійської імперією цісарськими грамотами перезатверджуються права міст Галичини. 26 червня 1788 р. такий привілей виставлено імператором Йосифом ІІ для Дрогобича. У зафіксованому гербі міста, через не зовсім вдале відчитання давніх печаток, замість соляних топок на синьому полі фігурують 9 золотих бочок із сіллю у три ряди 4:3:2. У такій інтерпретації герб проіснував до 1939 р.

У повоєнний період інтерес до міської геральдики з’являється тільки на початку 60-х років. У вересні 1967 р. рішенням сесії міської ради для Дрогобича затверджено радянську емблему. Хоча в ній і збережено історичну основу (9 соляних топок), але колір поля щита змінено на зелений, а також додано нові елементи – розгорнуту книгу, півшестерні та полум’я, що мало свідчити про “здобутки соціалізму” в місті.

Після відновлення незалежності України постало питання про відродження давнього символу Дрогобича. Після консультацій з Українським геральдичним товариством ухвалою сесії Дрогобицької міської ради від 22 вересня 1992 р. місту повернуто традиційний історичний знак: на синьому полі срібні соляні топки у три ряди – 4:3:2.

У підсумку, доходимо  таких висновків:

- міський знак Дрогобича відомий з початку ХVІ ст., хоча цілком очевидно, що він виник значно раніше, оскільки місто вже в ХV ст. мало самоврядування на магдебурзькому праві. Цей символ місцевого походження й, правдоподібно, був вибраний на місці. Немає жодних підстав твердити, що герб нібито був “наданий” 1340 р. польським королем Казимиром.

- фактично Дрогобич постійно використовував один і той же герб, який зазнавав певних видозмін (використання бочок замість топок 1788 р.) або доповнювався додатковими елементами (радянська емблема 1967 р.). Але його історична основа і зміст зберігалися. Зовсім безпідставними були пропозиції про зміну порядку розташування топок. Тому відновлення первісного герба цілковито закономірне і правильне.

§ 2. Давній Дрогобич: місто та його історико-архітектурні пам'ятки

Перші вірогідні писемні згадки про Дрогобич датуються останньою чвертю XIV ст. Авторитетною вважається згадка міста під назвою "Другабець" у літописному переліку  руських міст (Воскресенський літопис, 1377– 1382 рр.). 6.11.1387 р. у львівських гродських актах згадано якогось Марціна з Дрогобича. 1390 р. Володислав Опольчик обдарував галицьке архієпископство десятиною солі з Дрогобича. 1392 р. закладено костьол, будівництво якого було забезпечено грунтами з Медведьовим дворищем. Незважаючи на це, на початку 90-х років місто відзначило своє 900-річчя. Оскільки рішення про ювілей приймалося не науковою інституцією, а міською радою, не будемо докладно розглядати всі "засади" тієї псевдонаукової концепції, яка вже встигла покритися товстеньким шаром пороху. Згадаємо лише, що вона базувалася на двох припущеннях: 1) що перша писемна згадка про галицьку сіль у Києво-Печерському патерику (кін. ХІ ст.) має відношення до дрогобицької солеварні, однієї із найдавніших і найбільших на Прикарпатті; 2) перебування половців під Перемишлем у 1099 р. на чолі з ханом Боняком, має відношення до пожежі Старого (Першого) Бича, на місці чи поруч котрого був заснований Другий Бич, тобто Дрогобич (ця легендарна версія ототожнила татарського хана Шолудивого Буняка з половецьким Боняком). Спростування наукової невмотивованості версії, яка була роздута в науково-популярній літературі кінця 80-х – початку 90-х рр., не вимагає сьогодні спеціальних аргументів. До слова, в світлі останніх ойконімічних досліджень версія "Другий Бич – Дрогобич" також не знаходить підтримки.

Уявлення про  інституційний урбаністичний розвиток Дрогобича засвідчує наступне. Отже, в XIV ст. вже існувала церква Діви Марії, солеварний промисел (ремісничий посад?),  "Медведьове  дворище"  (колишній князівський/війтівський двір?), комплекс давньоруських споруд невідомого призначення, на місці (фундаментах) котрих 1392 р. Володислав Ягайло заклав латинський костьол. Наявність будь-яких органів влади на час приходу поляків у місті не фіксується, хоч і вважається, що руському праву був властивий, наприклад, середньовічний принцип гірничої регалії, а також інші його інститути, які інтегрувалися в польське право. Назагал, у джерелах XIV ст. чітко проглядається так зване квазі-місто з елементами ознак майбутнього розвинутого міста на магдебурзькому праві.

Розглянемо, відтак,  об’єкти протоміської забудови XIV ст. Найважливішим серед них є, звичайно, солеварня (жупа), яка знаходилася там, де й нині функціонує солеварний завод, навколо якого розкинулося давнє передмістя Зваричі. Важливість місцевого солеварного промислу в XV-XVI ст. підкреслюється тим, що урядник дрогобицької жупи називався "руським жупником" ("żupnik terrarum Russiae", "prefectus zuparum Russiae"). У Дрогобичі розміщувалося три (за іншими джерелами – чотири) королівські криниці соляної ропи, яка надходила для виварювання в панви (черіні). Причому, в структурі солеварного місцевого виробництва  розрізняють королівські/старостинські, міщанські і передміщанські, церковні і приватновласницькі осередки. Проте конкретні дані про діяльність місцевої жупи до XVI ст. відсутні. За люстрацією 1570 р. в окрузі налічувалося 6 великих панв:  4 в Дрогобичі і по одній в Модричах і Колпці. За інвентарем 1537– 1538 рр., 4 двори жупного передмістя сплачували податок. За раєцькою книгою міста (1551 р.) біля жуп виросло ціле "нове місто", мешканці якого називали себе "Neapolitanus".

Довкола солеварного промислу (вочевидь, зовсім не випадково) розміщувалося три давні міські (пізніше передміські чи заміські) церкви: Св. Юрія, Воздвиження Чесного Хреста і П’ятницька; трохи далі, але ближче до замчища – четверта, Пречистої Богородиці. Таке скупчення аж чотирьох сакральних об’єктів засвідчує, передусім, концентрацію давнього населення міста довкола одного з найважливіших центрів (солеварного промислу). Ці найдавніші дрогобицькі церкви, початкові свідчення про які збереглися у фрагментарному вигляді, обросли в літературі чималою кількістю легенд, походження яких встановити непросто. Так, досі в літературі послуговуються неперевіреним твердженням Й.Промінського про те, що Дрогобич вже в ХІІІ ст. мав три церкви. Між тим, єдиним писемним свідченням про руську церкву в XIV ст. є напис XVIII ст. зі стіни дрогобицького костьолу: "Kazimerz III Wielki Król Polski po zlączeniu Rusi z Polską Roku 1339 ... Wyznacza na Kosciól Parafijalny dla Osiadających w Drohobyczu Katolików Lacińskich Cerkiew Ruską Panny Maryi".

Перші писемні згадки про інші церкви датуються лише кінцем XV – початком XVI cт., коли виникає центр міста з ринковою площею і ратушею, тож дослідники небезпідставно називають їх заміськими. Церква Св. Юрія розміщувалася на Завіжному передмісті, поблизу т. зв. Горішньої Брами, церкви Воздвиження і П’ятницька – на Зваричах. Церква Св. Юрія вважається в Дрогобичі найдавнішою. Відомо, що з кінця XV ст. збереглися надання цим церквам бенефіцій, а побудова храмів датується пізнішим часом: Св.Юрія – 1600 р., Чесного Хреста – 1661 р., Св.П’ятниці – 1795 р. Текстів найдавніших ерекційних грамот згаданим церквам віднайти поки що не вдалося. Особливістю функціонування дрогобицьких церков було те, що вони були фундовані на т. зв. франконських ланах, тобто грунтах, наданих місту за магдебурзьким правом.

І.Шараневич, який вивчав втрачену пізніше фундаційну книгу протоколів  Дрогобича (т.XXV), пише, що 1508 р. датується облята ерекційної грамоти Сигізмунда І для церкви Св. Юрія, а 1555 р. – для новозбудованої церкви Св. Трійці. Добре відомою є суперечка між парохами дрогобицьких церков за міські маєтності, розпочата 1514 р. і вирішена королівським актом 1537 р. Зі згаданих джерел видно, що ця суперечка має досить давнє коріння. Так, священик церкви Св. Трійці Грицинко Терлецький покликався на надання-привілеї, надані Яном Ольбрахтом і Олександром. В іншому місці дослідник стверджує, що 1508 р. Сигізмунд І підтвердив Сенькові Терлецькому давній привілей Володислава Ягайла з 1407 р. 

Нам удалося відшукати збірку привілеїв міста Дрогобича, в якій уміщено документ "Laneus agri extra Civitatem Drohobicz ad Poponatum". 1555 р. Сигізмунд Август підтвердив: 1) недатований привілей Сигізмунда І, в якому згадуються руські священики церкви Св. Юрія Савка, Петро і Васьок Терлецькі; 2) недатований привілей короля Володислава; 3) привілей Сигізмунда І з 1508 р. (найбільш докладний).

Історія дрогобицького костьолу добре відома. Останнім часом активізувалося його вивчення в польській історіографії. Проте чи не найбільшою проблемою є на сьогодні з’ясування найдавнішого періоду в історії об’єкта. У зв’язку з тим, що джерела чітко вказують на найдавнішу резиденцію та час побудови костьолу: 1392 р., fabrica ecclesiae; люстрація 1683-1684 рр., "książęta ruskie, potym królowie, biskupi rezydowali", Г.Полячкувна, яка уважно проаналізувала ранні джерела, не мала сумніву, що 1392 р. нова будівля постала на фундаментах старого замочка, можливо, лише дерев’яного оборонного типу, з часів Людвика  Угорського (Володислава Опольчика), а може, ще з раніших часів. Т.Трайдос, фактично, це заперечує, бачачи в системі укріплень костьолу лише "будинки на валах з часів перед 1392 р.". Експедиція 80-х рр. ХХ ст. висунула найбільш обгрунтовану на сьогодні версію, яка фіксує в фундаментах і стінах костьолу споруду, названу "теремом воєводи". Про це нібито свідчать: фундаменти та цоколь 1,6 м з плескатого великого каміння на вапняному розчині з вкрапленням деревного вугілля, фрагменти давніх стін з брускової цегли на вапняному розчині з доданням цементівки; система кладки: поперечник-довжик, яка збереглась на різну висоту: північна – 18,5 м, південна – бл. 4 м, фрагментарно доверху. Давнішу споруду, яка мала форму т. зв. "живого" квадрата, локалізовано у вівтарі костьолу. Вона була високою (триярусною), з перекриттям дерев’яними сволоками, на третьому ярусі – цегляне склепіння. На думку дослідників, абсолютні розміри терема, характер розбивки квадрата, розміри цегли та швів, рисунок мурів та хімічний склад розчинів, принцип виведення фундаментів та цоколів – ідентичні з іншими давньоруськими спорудами ХІІ-ХІІІ ст. (Лаврів, Львів). Невмотивованою є тільки інформація, з посиланням на М.Мсцівуєвського і Г.Полячкувну, що терем було зруйновано під час штурму 1340 р. (згадані автори такої інформації не подавали).

Цікавою виглядає і версія Л.Скопа, котрий, також базуючись на численних обстеженнях костьолу, вважає, що давню церкву Пречистої Діви у Дрогобичі 1339 р. ніхто не розбирав, а виявлені експедицією архітектурні елементи якраз і належать церкві (на це вказує, передовсім, романський стиль давньої конструкції). Автор подає і схематичний проект графічної реконструкції тієї давньої церкви.

Висунення останньої гіпотези змушує розглянути фактологічні дані щодо найдавнішого періоду в  історії церкви Пресвятої Діви Марії, яка була нібито ще в XIV cт. перетворена поляками на костьол. Додамо принагідно, що поруч цитованого напису з XVIII ст. зображено однонавний храм з трьома вікнами у боковій стіні нави, однією апсидою та двоспадовим дахом, завершений сигнатурою. Очевидно, що художник намалював (станом на XVIII ст., коли було зроблено розписи інтер’єру костьолу) iснуючий храм Діви Марiї, або перебудований у XVІІ – XVIII ст., або ж споруджений на місці первісного храму.

. У XV – XVI ст. церква, очевидно, неодноразово нищилася під час нападів волохів і татар (наприклад, у 1498 р.), затим відбудовувалась. Люстрація міста 1661 – 1665 рр. фіксує священика о.Миколая Пресечицького (Preseczycki) з синами Василем, Павлом та Іваном. Він представив люстраторам привілей короля Стефана Баторія від 1 червня 1578 р., виданий його попередникам, котрим церква Діви Марії була надана священикові Іллі. Отже, в другій половині XVI ст. церква Діви Марії була руською. Належність святині українській громаді міста підтверджується і люстрацією 1661–1665 р. Другий привілей був виданий Яном Казимиром 3 червня 1650 р. Він стосувався згаданого о.Миколая. Королівським універсалом від 19 лютого 1656 р. священик звільнявся від податків, зокрема, на утримання польського війська.

За візитацією костьолу 1637 р.  (перша латинська візитація, проведена каноніком Фридериком Аламбеком), церква належала, начебто, до латинської парафії.

Наведені дані з візитації потребували, зрозуміло, додаткової перевірки. При цьому ми використали копіярій документів до історії дрогобицького костьолу, який зберігається в бібліотеці ім.В.Стефаника. Тут також наведено тексти всіх відомих візитацій костьолу XVII-XVIII ст. Найбільш повною є візитація 1743 р., вивчення якої дає найпотрібніші результати. Так, у джерелі описано шпиталь при костьолі, від котрого вели ворота у місто. Головне ж – чітко вказано на існування шпитального костьолика Діви Марії "на підвалинах стандартних дубових", який, як і в XVII ст., потребував віднови. Костьол знаходився на парафіяльному цвинтарі і був  оточений дерев’яним парканом. Порядкував у костьолі ксьондз Богдан. Немає сумніву, що у візитаціях йдеться про один і той же об’єкт – філіальний костьол на цвинтарі, при шпиталі. Він розміщувався на костьольному плацу в бік до жуп (за цвинтарем, по жупній дорозі, знаходився також фільварок пробозтва). Там же (по дорозі до жуп) була капличка Св. Трійці (алтарія). Ще один вівтар Божого Тіла знаходився на валу біля дзвіниці. Отже, Т.Трайдос помилився, ототожнивши костьольну філію з руською церквою, які мали однаковий титул. Тож латинського періоду в історії церкви Пречистої Богородиці, після спорудження парафіяльного костьолу (1392–1410 рр.) ніколи не було.

Велике значення для вивчення історичної топографії Дрогобича та розвитку його планувальної структури мають люстрації і ревізії міста XVI-XVIII ст. Якщо, наприклад, люстрація 1564–1565 рр. майже не дає в цьому плані важливої інформації, то інші джерела, серед котрих виділяється ревізія Дрогобицького староства 1568 р., дають унікальний матеріал.

Очевидно, що із запровадженням магдебурзького права влада магістрату поширювалася на все місто. Під 1460 р. джерела фіксують існування міської ради, а на зламі XV–XVI ст. поблизу давнього замчища з’являється новий центр міста з площею Ринок і ратушею. Навряд чи облаштування нового центру відбулося раніше, оскільки після ординських спустошень, зокрема, 1499 р., місто на 10 років було звільнене від усіляких податків, а 1501 р. звільнення було підтверджене двічі. 1493 р. було загрожено, під королівською карою 14 гривень, тим, хто противився відновленню гроду. Коли відбулося згадане переміщення центру, достеменно невідомо, але воно пов’язане, безсумнівно, з інтенсифікацією локації міських прав у  першій половин XVI ст. та централізацією виконавчої влади. Так, 1506 р. король Олександр підтвердив магдебурзький привілей 1460 р. 1507 р. Сигізмунд І дозволив частину мита за проїзд містом (т. зв. мостове) використовувати на підтримку міських доріг. Універсалом 1511 р. передбачалася переробка і поліпшення доріг. Нарешті, 1520 р. король звільнив дрогобичан від участі у відновленні Перемишльського гроду, оскільки вони повинні були облаштувати власне місто укріпленнями ("fortalicium Drohobicense"). Королівські універсали 1503–1524 рр. спрямовували доходи з чопового на зміцнення укріплень міста і його святинь. 1530 р. проведено локацію виборчих прав міщан до ради міста. Привілей 1540 р., який заборонив побудову руської церкви, фіксує існування в Дрогобичі середмістя. 1544 р. в місті влаштовується водогід "aquaeductus et canalium". У час урядування Войцеха Стажеховського (1539-1550) відбулася остаточна централізація виконавчої влади в руках старости, який узурпував війтівські функції.

Характерною рисою згаданих містотворчих процесів було обмеження міської території,  залежної від магістрату. З’являються т. зв. "юридики", підпорядковані різноманітним "інстанціям", які в Дрогобичі, як і в багатьох інших містах, формуються у вигляді передмість. Такі передмістя фіксує в Дрогобичі інвентар Скарбу коронного 1537-1538 рр. "Census civilis", який опублікував свого часу М.Грушевський. Це, зокрема, два передмістя: перше з 33 будинками, а також Юріївською і Чеснохрестською церквами, друге з 49 будинками і церквою Св.П’ятниці; жупа – 4 будинки; територія королівської юрисдикції "curia regalis" – 29 будинків, до якої належав і "піп Іванівський".

Певну незалежність від міської влади мали й найдавніші дрогобицькі парохії, інформація про котрі походить з кінця XV ст.  Очевидно, що з того часу почалася згадана нами тяганина щодо меж церковних грунтів. Так, 27 березня 1508 р. королівська комісія, до складу котрої входив і дрогобицький староста Миколай Глинський, узаконила межі Святоюріївської парохії: лан поля зі ставками, рибниками, городами і двома черінями соляної ропи. Затверджена юридика  знаходилася між ролями Станіслава Слодовника і Гриця Івашковича і тягнулася від потоку Побук до ріки Тисьмениці. Комісія перерахувала також всілякі вольності, яким підлягав церковний маєток, у т.ч. й звільнення від податків, зокрема, стації, подимного, військової виправи, кошового.

У згаданій ревізії дрогобицького староства 1568 р. наведено унікальний матеріал, який чітко окреслює міське планування. Спочатку перелічено муровані споруди центру: ратуша, костьол, дві брами: перша до двору (старостинського), друга з боку Стрия (тут не враховано, вочевидь, мурованої вежі-дзвіниці, збудованої 1551 р., яка входила до комплексу оборонних споруд костьолу). Час побудови першої ратуші на площі Ринок досі невідомий. М.Мсцівуєвський вказував на початок XVI ст. Цікаво, що 1936 р. у підвалі ратушної вежі зберігався найстаріший дзвін з написом: "Lano we Lwowie do zigara do miasta Drohobiczi dnia 28 maja roku Pańskiego 1568". Центральна частина міста мала, крім того, Краківську браму (дерев’яну), що вела на Краківську вулицю до жуп, а також чотири вулиці, які обрамлювали площу: перша – з боку костьолу, друга – з боку Краківської брами, третя – з боку старостинського двору і четверта – з боку Стрийської брами і вулиці. Відповідно, на них розміщувалося небагато будинків: 10, 10, 9, 13. Крім того, у джерелі фіксуються вулиці, прилеглі до центру: згадана Краківська з 12 будинками, до двору старости – з 9 будинками, від Стрийської брами (сучасна Стрийська?) – 16 будинків. 9 будинків розміщувалося "попід парканами", 18 – "під самим містом".

Далі чітко окреслюються передмістя: Завіжне з рільничими передміщанами, з боку Лішні з передміщанами, за старостинським двором  від Раневич (пізніша назва – Задвірне), плебанія від католицького костьолу, район Міських городів з загородниками. Серед об’єктів соціотопографії міста виділяються: жупа, постригальня, воскобійня, міська лазня. Якщо розміщення жупи не викликає сумніву, то про інші об’єкти додаткова локалізуюча інформація відсутня. Велика увага приділена міському фільварку, що, як і жупа, перебував під юрисдикцією війта. Фільварок знаходився, як видно з джерела, поруч старостинського двору, при виїзді з міста по Стрийській дорозі. До слова, міська юрисдикція поширювалася через владу війта і сплату податків на 6 ланів поля, 3 міських загороди, млини, ставки, обору, сіножаті, торгові ятки, цехи (локалізуючі дані про них відсутні).

В окресленій системі міських координат практично відсутні окремі дані про єврейську громаду. Це й не дивно, адже лише в XVII ст. євреї вибороли в Дрогобичі  собі право на більш-менш легальне існування. Перші згадки про їх присутність у місті датуються 1404, 1425, 1452–1454 і 1471–1474 рр. У згаданий час джерела зафіксували держаців дрогобицьких жуп: Волчка, Дзялка, Натка і Самсона. Проте навряд чи багаті (та й відомі на всю Корону) орендарі резидували в Дрогобичі. До слова, двоє останніх були зі Львова і Жидачева.  Отже, стосовно XIV– XV ст. – першого етапу розвитку міста – не маємо жодних підстав стверджувати, що в місті була якась єврейська осада. В інвентарі 1537–1538 рр. з ризиком похибки можна виділити лише одне єврейське ім’я, – "Mussyey" (Мойсей?), який мешкав на першому передмісті (майбутнє Завіжне). Люстрація міста 1564 –1565 рр. не дає жодної інформації про євреїв, а ревізія 1568 р. – лише фрагментарну. Так, у першій вулиці "в ринку від Краківської брами" проживав "Almanus" (Альманус?), а на передмісті "під самим містом" – "Szamszon" (Самсон?). Крім того, збір податку з міського торгу, т. зв. "targowe", орендував єврей Мошко. Безіменний "жид" згадується як орендатор перевозу солі до двору під час свят.

Скоріше за все, єврейська "мініатюрна гміна", за влучним висловом Я.Віклера, постала лише в XVI cт., коли вони одержали перші дозволи на міську господарську діяльність, переважно торгівельну. Так, наприклад, провізор дрогобицьких жуп Я.Ігудич 1564 р. отримав привілей на право шинкування в місті. Оскільки це викликало заперечення міської християнської громади, з’явився добре відомий привілей (1578 р., "denon tolerandisjudaeis"), який забороняв євреям, попри затвердження  деяких прав, перебувати в місті. У літературі були спроби підрахунку чисельності євреїв Дрогобича в XVI ст. Так, М.Горн стверджує, що в 1563– 1567 рр. поголовний податок стягувався з чотирьох голів (бл. 12 осіб).

Оскільки в джерелах XV-XVI ст. згадки лану, у центрі котрого був т. зв. старостинський замок і де у XVIII ст. остаточно розмістилися євреї, як окремої структурної частини міста відсутні, припускаємо, що вони селилися спочатку таки біля жуп, навколо котрих нуртувало господарське життя. Очевидно, саме тут знаходився перший адміністративний центр міста. Ще М.Мсцівуєвський писав, що євреї селилися на Зварицькій околиці, неподалік жупи. Я.Ісаєвич та Я.Віклер підкреслювали, без окремого уточнення, що жупний лан належав до староства. М.Горн наполягав, що це була все-таки територія біля жуп. Цікавою в дискутованому аспекті є скарга шляхтича Ковеніцького, на будинок котрого 1630 р. напали євреї, які мешкали поблизу жупи.

У XVIІ ст. дрогобицькі євреї активізували свою діяльність, незважаючи на ординські спустошення, Хмельниччину та часи Потопу і Руїни. 1616 р. місцевий староста М.Данилович дозволив їм начебто поселитися на згаданому лані, що належав до старостинської юрисдикції. На жаль, цей привілей, не зафіксований збірками актових джерел, відомий лише з непрозорої інформації В.Площанського. Додамо принагідно, що все ж не має рації Й.Гельстон, категорично стверджуючи, що "між 1578 і 1634 роками немає жодних архівних документів, які засвідчували б існування єврейської громади в Дрогобичі". Я.Віклер опублікував свого часу дуже важливе джерело: угоду між євреями і старостою Я.Даниловичем (1634 р.), яка уміщує тексти важливих привілеїв, у тому числі один із перших (недатований), виданий дрогобицьким підстаростою Каспром Ольшовським (холмським ловчим у 1632–1646 рр.), укладений до 1634 р. Саме в підтверджувальній грамоті 1634 р. вперше згадується "Лан", "до Жупи Дрогобицької здавна належачий". Євреям дозволялося, що важливо, на своєму лані вживати свої "обряди і набоженства" згідно з їх законом, але заборонялося влаштовувати (біля їх помешкань) цвинтар. Це дало, очевидно, змогу збудувати в Дрогобичі першу синагогу, яка була спалена в часі козацького нападу 1648 р.

Г.Полячкувна вважала, що єврейська вуличка на 15 будинків, згадана в 1664 р., розміщувалася, вірогідніше, на Зваричу. Якщо це так, то в період між 1664 і 1692 рр. (друга згадка єврейського кварталу) відбулося переселення євреїв зі Зварич на нові старостинські землі. При цьому слід враховувати, що 1648 р. мав місце такий катаклізм, як козацький штурм міста з руйнуванням синагоги та єврейського майна.

На жаль, немає змоги локалізувати місцезнаходження найдавнішої дрогобицької синагоги, оскільки навіть і в XVIII ст. євреї проживали в Дрогобичі і на лані, і на жупному передмісті. На лані, за люстрацією 1661-1665 рр., вже виникла ціла вулиця з 15 будинків зі своїми "крамами, гендлем і публічними торгами", а також шинкуванням меду, пива і горілки, знесення якої вимагало місто. Важливою є вказівка джерела, що євреїв тут перед тим ніколи не бувало, "окрім одного, а найбільше двох", які надавали послуги тутешнім жупам. Люстратори розглянули суперечку міста з єврейською громадою і дійшли висновку, що згаданий грунт "за двором" залишається за єврейською громадою. Оскільки жодна зі сторін не навела переконливих аргументів, справа передавалася  до королівського суду. Вкажемо на ще одне цікаве місце люстрації: "ті жиди, котрі на дрогобицькому лані залишаються, до п. дрогобицького старости в цілому належать і у нього судитися повинні…".

Єврейське місто ("Miasto Żydowskie"), окреслене ревізією 1692 р., налічувало 27 об’єктів, у тому числі й безіменних міських будинків, а також "дім великий", малий будиночок єврейського бакаляра, будинок кантора, школяра, золотаря, різника та ін.  Безсумнівно, що йдеться вже про містечко на старостинському лані, яке збереглося до ХХ ст. Саме тут була збудована велика синагога, відома з джерел початку XVIII ст.

Місто XVII ст., його функціональні структури і фортифікація добре простежуються за люстраціями і поборовими реєстрами. Щоправда, люстрація 1621 р. опису міста не подає, а тільки підтверджує річний провент у розмірі, затвердженому попередньою люстрацією 1569 р. В уміщених тут же описах сіл, що належали до староства, чітко фіксується "татарське спустошення", яке, очевидно, не торкнулося міста. Дрогобич був жорстоко спустошений пізніше – у червні 1624 р., 1626 р. – повторно. 1622 р. по староству "гуляла" морова язва.

Люстрація 1663–1664 рр. подає докладну інформацію про місто і його структури, наводячи опис оборонних об’єктів. Виділяємо комплекси трьох міських осередків: 1 – комплекс костьолу з мурованим храмом у центрі і мурованою брамою-вежею з дерев’яним підйомним мостом з боку міста (Г.Полячкувна на підставі аналізу свідчень актових джерел XV–XVI ст. називає його "замком-костьолом"). Крім того, він уміщував цвинтар і декілька будинків плебанії і був оточений валами "від міста" і ровом з трьома дерев’яними вежами: двоповерховою, одноповерховою, "великою". Цікаво, що й цвинтар був оточений високим парканом, спаленим у XVIII ст.

2 – місто з ринковою площею (середмістя). У центрі знаходилася триповерхова мурована ратуша з годинниковою вежею (очевидно, невисокою) і в’язницею в підвалі. Довкола йшла оборонна лінія з валом та ровом, оборонними вежами і брамами. Брам налічувалось 4: дерев’яна Замкова, мурована Угорська, Жупна (колишня Краківська, очевидно, мурована), Жидівська (очевидно, дерев’яна). Веж 2: від Львівської брами (очевидно, Жидівської чи колишньої Стрийської) і навпроти замку. Інші об’єкти, у т. ч. й паркани на валах, були повалені.

3 – старостинський замок, опис якого уміщено на самому початку люстрації. Комплекс замку складався з декількох основних будівель: давньої (очевидно, дерев’яного будинку), стайні на 30 коней, шпихліру (щойно поставленого) і нового недобудованого будинку, очевидно, мурованого, з каплицею і великою їдальнею (18х18 ліктів). Фортифікація комплексу ще не була завершена остаточно.

Можна припустити, що, незважаючи на недоліки в фортифікації, вказані люстраторами, а також на відсутність сталої міської залоги, на яку не було спроможне маленьке місто, його обороноздатність була, як на той час, доволі значною. Очевидно, що згадані центри не становили цілості: старостинський двір розміщувався дещо на віддалі. Відсутність суцільних мурованих укріплень була найбільшою вадою, і в цьому плані Дрогобич значно поступався Стрию і особливо Самбору. Не слід також забувати, що міські дерев’яні церкви, точніше – одна міська Св.Трійці і чотири передміські, перебудовані в XVII ст., мали також оборонне значення (останній аспект не завжди враховується дослідниками).

Згадану люстрацію доповнює ревізія Перемишльської землі 1692 р., яка дозволяє чіткіше окреслити планувально-просторовий уклад міста на кінець XVII ст.  На відміну від ревізії XVI ст., середмістя не структуроване на вулиці. Його опис обмежений переліком 22 будинків, переважна більшість з яких мала дерев’яні конструкції, з обов’язковою садибою сільського типу (начиння для шинкування, фільварок тощо). Далі йде перелік центральних вулиць: з боку мурованої брами (очевидно, до костьолу) – 2 об’єкти, з будинком і порожній; вул. Ковальська – 7 будинків; на Валах (очевидно, довкола костьолу, на що вказують будинки дзвонаря і органіста) – 11 будинків; вул. Жидівська (Жидівське місто) – 27 об’єктів; Міські Загороди – 7 об’єктів/городів; Лішнянське передмістя – 25 будинків; передмістя "Між вежами" (пізніше Зварицьке передмістя) – 46 об’єктів; передмістя Задвірне (за старостинським двором) – 53 об’єкти; піддані міського пробозтва (очевидно, Плебанія) – 8 об’єктів; Загородники – 5 об’єктів (наприкінці вказано, що всіх загородників є 20, 5 ділянок були порожніми). Окремо виділено такі об’єкти: великий міський будинок за Жупною брамою і корчма на Лішнянському передмісті.

Розвиток міста у XVIII ст. засвідчений численними джерелами. Передовсім розвивалися передмістя, на яких будуються нові об’єкти, у тому числі й сакральні. Так, наприклад, на Задвірному з’являється каплиця Св.Йосафата – пізніша церква Св.Спаса. У центрі, на зламі XVII–XVIII ст. засновується кармелітський монастир (конвенту взутих кармелітів обсервантів), з мурованим храмом Св.Михайла.

На підставі аналізу юрисдикційних відносин, які склалися у місті XVIII ст., Я.Ісаєвич поділив Дрогобич  на 4 частини. До першої (центральної), яка залишалася під юрисдикцією магістрату, належали середмістя, а також Завіжне, Задвірне і Лішнянське передмістя та Міські Загороди. Друга частина належала до юрисдикції старостинського замку: Зварицьке передмістя, Війтівська Гора (Загір’я) і Єврейський Лан. Третя частина: Плебанія з трьома ділянками грунтів під юрисдикцією костьолу. Найменшою була т. зв. Жупна юридика (четверта частина).

Деякі уточнюючі моменти для історичної топографії міста XVII–XVIII ст. подають візитації католицької і греко-католицької церков. Так, вивчення візитацій костьолу дозволяє заперечити уявлення про існування аж до 1788 р. т. зв. "костьолика" (філіальної каплиці на місці давньої руської церкви Діви Марії). По-перше, ми вже доводили, що церква Пречистої в Дрогобичі існувала в XVI–XVIII ст. По-друге, з титулом Діви Марії при костьолі діяв шпитальний храм. На Жупній вулиці також знаходився вівтар (капличка) Св.Трійці (очевидно, навпроти церкви Пречистої). Ще одна католицька капличка – Божого Тіла – фіксується на валу при дзвіниці. До речі, візитації фіксують і перший дрогобицький пам’ятник – фігуру Св.Яна Непомука, різьблену дерев’яну, з розп’яттям і пальмою в руці, на дубовому стовпі (з довкола розміщеним орнаментом), пофарбованим на червоно. Фігура розміщувалась "під шпиталем" і була виставлена коштом шпитальних "бабок".

Нові можливості для вивчення історичної топографії Дрогобича, а також для реконструкції його планувальної структури у XVIII ст. демонструє застосування картографічних джерел. Якщо раніше дослідники користувалися майже без винятку картографічним матеріалом ХІХ ст., то публікація фрагменту карти фон Міга (1779–1782 рр.) – першої Йосифінської військової карти Галичини – дозволяє внести деякі уточнення до вже відомої ситуації. Передусім, на цей час чітко фіксуються лише дві міські брами: Замкова і Стрийська. Фактично, не вдається відчитати західне прясло оборонних валів з брамою від жуп. Карта фіксує також ратушу посеред площі, до котрої вежа примикає з півночі. Ще зберігалися вали довкола костьолу, які оточували об’єкт у формі неправильного кола. Добре поглядаються приринкові квартали вулиць північно-східної частини середмістя. Тут же, на території сучасного Малого Ринку, проглядаються обриси давньої церкви Св. Трійці. Відчитуються також і інші дрогобицькі церкви – Юріївська, Воздвиженська, Параскеви, Петра і Павла, Спаса. Привертає увагу церквище Пречистої, оскільки йдеться про поки що єдине відоме позначення цього храму на картографічній підоснові.

Дослідники карти фон Міга вважають, що планувально поєднані фортифікаційні укріплення середмістя і костьолу, оскільки їх лінії оборонних валів впираються один в одного. Якщо для розвинутого пізньосередньовічного міста таке поєднання було б нелогічним, то для архаїчного періоду розвитку міста це досить симптоматично. Саме за такою схемою планувалися в до- чи ранньолокаційний період "город" та "підгороддя". Важливо також, що карта не зафіксувала оборонних укріплень старостинського замку, хоча план самого двору, фактично, повторює дані люстрації XVII ст. Карта дозволяє локалізувати також дрібніші господарські об’єкти: водяного млина на Задвірному передмісті та цегольні в урочищі Війтівська Гора. Можна погодитися з дослідниками джерела, що воно демонструє для останньої третини XVIII ст. яскраву поліцентричну планувальну структуру Дрогобича, яка підтверджує лінійний напрямок розвитку міської планувальної структури вздовж шляху Самбір-Стрий. Якщо зафіксована планувальна структура може вважатися розвинутою, то система оборонних укріплень переживала, зрозуміло, стадію занепаду.

Відомо також, що в останній третині XVIII cт. картографування Дрогобича було продовжено. Зокрема, картографічні роботи Галичини проводилися під керівництвом Й.Лізганінга, проте інформація про карту Дрогобича, виконану начебто 1788 р. К.Баранським (т. зв. тріангуляційна карта), підтверджується лише частково. Скоріше за все, наприкінці XVIII ст. були виконані тріангуляційні карти Дрогобицького повіту, чорнові варіанти котрих зберігаються в ЦДІАЛ, проте Дрогобич у них спеціально не виділений.

Не до кінця вичерпані для реконструкції розвитку міста кінця XVIII ст. інформативні можливості Йосифінської і для першої третини ХІХ ст. – Францисканської метрик, хоча дослідники й користувалися цими джерелами. Перша доволі точно фіксує цілий ряд об’єктів, у т. ч. комплекс будівель довкола костьолу, руські храми та їх маєтності, передмістя, єврейську дільницю та ін. Чітко позначені сакральні споруди міста: костьол, кармелітський монастир, церкви Св.Трійці, Св.Хреста, Св.П’ятниці, Пречистої, Св.Юра (титул не вказано), василіянський монастир і церква (титул не вказано), Св.Спаса (титул не вказано). Лише церква Св.Трійці мала окремий братський будинок, приміщення школи – Св.Трійці, Св.Юрія, Пречистої, василіянська "нормальна". Цвинтарі зафіксовані при церквах Св.Хреста та Св.П’ятниці. При костьолі – пробозтво, дім о.алтариста, шпиталь, будинок проповідника. Перелічено об’єкти господарського призначення: скарбовий замок, скарбова жупа з городом, фільварки: отців василіян і приватні (Василя Шмильовського, Онуфрія Модарського, Миколая Трускавецького, Василя Черніговича); млини – скарбовий і середній на Війтівській Горі; корчма зварицької громади (біля церкви Пречистої). На єврейському лані зафіксовані об’єкти: цвинтар, кагальний шпиталь, школа/синагога, школа, лазня. Звичайно, детально окреслені всі міські будинки та грунтові ділянки. Незважаючи на точну топографічну нумерацію, відсутність карти до Йосифінської метрики перешкоджає точній локалізації деяких об’єктів. Наприклад, неможливо точно локалізувати будинок шпиталю при костьолі чи храм Св.Трійці на Малому Ринку. Розміщення останнього уточнював В.Площанський, який вказував, що це було місце пізнішої міської в’язниці.

Францисканська метрика подає ситуаційне розміщення міських об’єктів станом на 1820 р. На цей час давньої церкви Св.Трійці вже не існувало, а її будівлі знаходилися у власності євреїв: дім братства належав Берлові Колбінгеру, приміщення самої церкви і школи – Лейбі Кутенплону. Приміщення кармелітського монастиря позначено як "excarmeliter RG", тобто вже було віддане руській громаді. Церква Пречистої ще існувала. Вона була знесена у 20-х – на початку 30-х рр. ХІХ ст.

Перша кадастрова карта 1886 р. є найточнішим картографічним унаочненням давнього міста, але топографічні позиції на ній не збігаються з відповідними номерами Йосифінської і Францисканської метрик. Так що питання більш точної локалізації деяких об’єктів залишається відкритим.

Аналіз усіх відомих даних адміністративного, топографічного та соціально-економічного розвитку міста дозволяє уточнити його типологію, обгрунтовану дослідниками раніше. Так, наприклад, Я.Ісаєвич вважав Дрогобич типовим "середнім королівським містом" Підкарпаття XVI–XVIII ст., центром негродового староства, яке утворилося на місці княжої волості. Саме в таких невеликих містах жила більшість міського населення Галичини. Дослідник  підкреслював роль міста в економічному розвиткові краю, маючи на увазі солеварний промисел та торгово-ремісниче піднесення Дрогобича у XVIII ст. Є.Мотилєвич, характеризуючи різноманітні функціональні типи міських осередків Перемишльщини, виділяє міста з домінуючим значенням ремесла, торгівлі та рільництва. В їх числі був і Дрогобич, який входив до невеликої групи міст з особливою домінуючою функцією, а саме – гірничою (солеварний промисел). Інші урбаністичні функції міста мали другорядне значення (адміністративні, релігійні, резиденційні і оборонні). Зрозуміло, що наведені характеристики стосуються досить пізнього часу – XVII–XVIII ст. У попередні століття (XIV–XVI ст.) це було невелике місто, яке значно поступалося, наприклад, сусідньому Самбору. "Дрогобицька Русь" (термін М.Грушевського) зберігала досить архаїчні риси планувальної структури і майже нічим не виділялася на Підкарпатті (хіба що переважанням українського населення над польським та єврейським).

Найдавніша дрогобицька церква Пречистої Богородиці

Якщо довіряти  напису з XVIII ст., то найдавнішою дрогобицькою святинею була церква Пречистої Богородиці (у джерелі, згідно латинської традиції, мовиться про титул Найсвятішої Панни Марії). Окрім цитованого напису, подію засвідчує ще одна інскрипційна таблиця з костьолу, в якій говориться: "Але правдоподібно видається, що близько Року Божого 1370 за панування Людвіка Угорського.., тоді ж дерев’яний парафіяльний костьол у Дрогобичі сягнув початків". Жодної іншої інформації про цю церкву чи згадану подію досі не віднайдено, тому й питання про точну локалізацію об’єкта спеціально не розглядалося. У світлі нових джерел, щойно введених до наукового вжитку, припускаємо, що церква була розташована на території дитинця замку, де пізніше виник міський осередок з костьолом у центрі. Якщо до приходу поляків там справді розміщувався дитинець замку з теремом воєводи у центрі (за версією Р.Могитича), то логічно припустити, що поруч обов’язково мала бути якась святиня. Звертаємо увагу на згадане нами непрозоре свідчення М.Мсцівуєвського, а також на важливе повідомлення невідомого автора путівника по Дрогобичу, згідно з яким той "давній храм" розміщувався там, де в ХІХ ст. на початку вул. Флоріанської стояв пам’ятник Св.Флоріану. У принципі, це підтверджує нашу гіпотезу щодо локалізації об’єкта. Як стверджує Р.Пастух, кам’яний пам’ятник-стовп Св.Флоріану, покровителеві пожежників, знаходився в районі сучасного кафе "Мисливський погрібець". До цього місця, очевидно, у давнину доходив костьольний плац, оточений ровами, валами та сторожовими вежами. Втім, інше джерело, про яке буде сказано пізніше, вказує на інший "закуток" цього міського центру – на північ від костьолу. Незважаючи на певні розбіжності джерельних свідчень, зрозуміло одне: найдавніша дрогобицька церква Пречистої Богородиці знаходилася на давньому замчищі. Саме вона була перетворена поляками (можливо, в XIV ст.) на костьол, який у пізніших джерелах фігурує як шпитальний костьол Найсвятішої Марії Панни.

Тут зауважимо, що існування руської церкви до приходу поляків підтверджується передусім тим, що на початку XVI ст. до костьолу була перенесена стара ікона ("pictura antiquior") Найсвятішої Марії Панни (походила, ймовірно, з XIV ст.), яка була розміщена у вівтарі з північного боку храму. Ф.Гоньткевич і пізніші дослідники називали її "руською іконою" Божої Матері, вважаючи, що її перенесли до костьолу 1793 р., після розібрання старої церкви. Крім того, сам парафіяльний костьол в Дрогобичі, освячений 1511р. архієпископом Бернардом Вільчком, мав первісний титул Найсвятішої Марії Панни, до якого того ж року додався титул Св.Бартоломея. Лише у XVIII ст. з’являються сучасні титули костьолу: "Wniebowzięcia NMP, św. Krzyża i św. Bartłomieja".

Латинський костьол Найсвятішої Марії Панни і перший дрогобицький монумент Св.Яна

Нинішній готичний костьол у Дрогобичі, закладений 1392 р., був освячений 1511 р. і мав спочатку титул Найсвятішої Марії Панни, до якого того ж року додався титул Св. Бартоломея. За першою візитацією костьолу 1637 р. (візитація Фридерика Аламбека), при ньому функціонував відбудований "костьолик", який був посвячений 2.12.1540 р. під титулом Непорочного Зачаття Найсвятішої Марії Панни, Св.Варвари, Св.Отилії і Всіх Святих Дівиць. На 1637р. дерев’яний храм видавався величним і солідним, а також мав, за латинською традицією, три вівтарі зі старими образами. Важливо, що візитація зафіксувала цвинтар навколо святині, на якому ховали парафіян. Поруч знаходився сад із садибою. Про "латинський" період в історії церкви також відомо (з не існуючого тепер напису в костьолі), що вона залишалася під патронатом родини міщан Єндричків, спадкоємців Себастіяна і Софії Дворниковичів, тобто з першої половини XVII ст. Головним доброчинцями храму були стрийський плебан, дрогобичанин з роду Себастіяна Садовського (1660 р.) і місцевий ксьондз Захарій П’ясецький (1663 р.).

Додаткову інформацію про об’єкт подають джерела XVIII cт. При цьому ми використали копіярій документів до історії дрогобицького костьолу, який зберігається в бібліотеці ім.В.Стефаника. Тут також наведено тексти всіх відомих візитацій костьолу XVII–XVIII ст. Найбільш повною є візитація 1743 р., вивчення якої дає найпотрібніші результати. Так, у джерелі описано шпиталь при костьолі, від котрого вели ворота у місто. Головне ж – чітко вказано на існування шпитального костьолика Діви Марії "на підвалинах стандартних дубових", який, як і в XVII ст., потребував віднови. Костьол знаходився на парафіяльному цвинтарі і був  оточений дерев’яним парканом. Порядкував у костьолі ксьондз Богдан. Немає сумніву, що у візитаціях йдеться про один і той же об’єкт – філіальний костьол на цвинтарі, при шпиталі. Він розміщувався на костьольному плацу в бік до жуп (за цвинтарем, по жупній дорозі, знаходився також фільварок пробозтва). Там же (по дорозі до жуп) була капличка Св. Трійці (алтарія). Ще один вівтар Божого Тіла знаходився на валу біля дзвіниці. Отже, Т.Трайдос помилився, ототожнивши костьольну філію з руською церквою (вони мали однаковий титул).

Візитації фіксують і перший дрогобицький монумент – фігуру Св. Яна Непомука, різьблену, дерев’яну, з розп’яттям і пальмою в руці, на великому дубовому стовпі, з довкола розміщеним орнаментом, пофарбованою начервоно. Фігура розміщувалась "під шпиталем" і була виставлена коштом шпитальних "бабок".

Ян Непомук (Jan Nepomucen) – чеський святий, народився бл. 1350 р. в Непомуці чи Помуці, помер у 1393 р. в Празі. Вважається патроном доброї слави, до захисту котрого зверталися при небезпеці паводку і загрожень, пов’язаних з працею моряків, плотарів та будівничих мостів. Був каноніком капітули при кафедрі Св.Віта в Празі, вікарієм празького архієпископа Яна Єнштейна, брав участь як дорадник єпископа в дискусії про церковні права з чеським королем Вацлавом IV Люксембурзьким, унаслідок чого 1393 р. був заарештований за наказом короля і утоплений у Влтаві. Пізніше традиція приписала події загадкові обставини: під час ув’язнення Яна примушували, очевидно, під тортурами, до зради, тобто розголошення таємниці сповіді королівни Йоанни. Отже, Ян став мучеником за віру. Пізніше його зображували у зв’язку з цим з пальцем на вустах, як символ збереження таємниці сповіді, за яку він віддав життя.

Культ Св. Яна був проголошений папою Іннокентієм ХІІІ 25.06.1721 р., затверджений папою Бенедиктом ХІІІ 19.03.1729 р. Свято відзначається на заході щорічно 16 травня, у Польщі – 21 травня. Пам’ятники культу Св. Яна поширювались  у великій кількості на чеських і німецьких землях, зокрема у Шльонську. З огляду на обставини мучеництва, вони розміщувались переважно над ріками і на мостах.

На території Речі Посполитої культ Св. Яна Непомука був прийнятий ще за декілька років до канонізації. Так, 1724 р. вийшла праця С.К.Броніковського, 1729 р. у Варшаві видано "Коротке набоженство до Святого Яна". У XVIII ст. поширювалися молитовники і статути братств під його титулом. Цікаво, що 1730 р. Літерацьке братство при костьолі Св.Войцеха у Кракові прийняло його титул, 1737 р. тринітарії запровадили таке братство до свого костьолу у Львові. Відомості про поширення культу Св. Яна на Правобережжі походять з середини XVIII ст.: у 60-х рр. братства Св. Яна були закладені кармелітами в Аннополі та Бердичеві.

В іконографії Св. Ян зображувався в одязі каноніка з береткою на голові. Його атрибутами були: розп’яття, пальмова гілка і п’ятизірковий вінець над головою. До найстаріших пам’яток образу належить бронзова фігура 1683 р. на Карловому мосту в Празі, з довгим волоссям і бородою, оздоблена канонічними атрибутами. До такого вигляду прагнули всі пізніші скульптори Центральної Європи, хоча відомі й інші аналоги з відмінною атрибутикою (наприклад, в молитві перед хрестом, з язиком у долоні, з рибою у товаристві ангела, з ключами і колодкою та ін.).

У польському сакральному мистецтві найдавнішим образом Св. Яна є твір Ш.Чеховича (бл. 1729 р.) з вівтаря однойменної каплиці в костьолі Піярів у Кракові. Зі скульптурних зображень називають фігуру Я.Шуберта в костьолі Св. Бартоломея в Глучувку (др. пол. XVIII ст.), а також пізньобарокову статуетку з 1741 р. у вівтарі кафедри в Пелпіні. Бароковий пам’ятник Св. Яна різьби Х.Таусха з 1730-1731 рр. знаходиться на площі перед костьолом Св.Хреста у Вроцлаві.

Починаючи з початку XVIII ст., на честь Св. Яна зводяться численні придорожні каплиці та фігури, відомості про найдавніші сягають XVIII-XIX ст. Вони прикрашалися сценами із життя святого: сповідь королеви, скидання у Влтаву, з Христом Фрасобливим чи Христом Сальватором та ін.

Свідчення про Св. Яна в Дрогобичі показують, що наше місто належить до найраніших регіонів поширення культу в Польщі та Україні.

Перелічені об’єкти сакральної культури проіснували, вірогідно, до кінця XVIII ст., а костьол 1788 р. таки розібрали і перевезли до Новошич.

Руська церква Пречистої Богородиці (XVI – початок ХІХ ст.)

Якщо відкинути легендарні свідчення про руські церкви в ХІІІ-XIV ст., то з’ясовується, що перші вірогідні дані писемних джерел щодо цих об’єктів походять лише з кінця XV-XVI ст. Саме тоді в актових джерелах з’являються перші згадки про руську церкву Пречистої Богородиці, яка розміщувалась на Лішнянському передмісті неподалік від центру, по дорозі від замчища до жупи. Ця вулиця/дорога називалася в давнину Краківською, затим Жупною, пізніше до Жупного передмістя вели вже дві вулиці і церква "опинилася" на вулиці, яка в ХІХ ст. називалася Флоріанською. Тоді ж на місці давнього церквища виникла Маріацька площа.

Церква Пречистої Богородиці була заснована, очевидно, в XVI ст., коли православна громада міста зрозуміла, що давня святиня, зайнята католиками під костьол, не буде повернута. Так з’явилася ще одна міська християнська святиня, яка мала "паралельний" (зі шпитальним костьолом на замчищі) титул. Невідомо, з яких причин господарсько-статистичні джерела 60-х рр. XVI ст., які згадують декількох священиків міських церков, не вказали на нову церкву. Та й сам факт її появи в місті залишився, на відміну від колотнечі довкола побудови церкви Св.Трійці, непоміченим чи, принаймні, невідображеним у тих джерелах, які збереглися і знаходяться в полі зору дослідників. Поруч цитованого нами напису з XVIII ст. зображено однонавний храм з трьома вікнами у боковій стіні нави, однією апсидою та двоспадовим дахом, завершений сигнатурою. Очевидно, що художник намалював (станом на XVIII ст., коли було зроблено розписи інтер’єру костьолу) iснуючий храм Діви Марiї, або перебудований у XVІІ – XVIII ст., або ж споруджений на місці первісного храму.

Найдавнішою датою в історії церкви Пречистої Богородиці на сьогодні є ерекційна грамота Стефана Баторія з 1578 р., згадана у візитації 1764 р. З’ясовується також, що під час люстрації міста 1661-1665 рр. фіксувалася саме ця грамота, з уточненням – 1 червня 1578 р. і іменем тодішнього священика Іллі. Підставові документи надав люстраторам отець Миколай Пресечицький (Пречистенський) з синами Василем, Павлом та Іваном. Другий привілей для церкви був наданий Яном Казимиром 3.06.1650 р. Він стосувався вже згаданого о. Миколая. Універсалом від 19.02.1656 р. священик звільнявся від податків, зокрема на утримання війська. Таким чином, лише в другій половині XVII cт. церква Пречистої була "урівняна" в правах з  іншими міськими церквами, які були звільнені від податків ще на початку XVI ст.

Наприкінці XVII ст. відбувся перехід дрогобицьких церков до унії, який не викликав у місті якихось небажаних наслідків. У джерелах XVIII ст. церква виступає вже як приналежна до унії. Наприклад, візитація 1760 р. окреслила площу церковної нерухомості у розмірі 5 прентів поля. На церковному грунті на цвинтарі мешкав дяк, а паламаря вибирали з-поміж себе парафіяни. Проте жодний з 65 господарів не сплачував капланові десятини чи інших податків.

Наведемо текст візитаційного протоколу 1764 р.: "5-та дрогобицька церква Пречистої всередині з великим вівтарем у ризах, а також з чудовим іменним престолом і олов’яною дарохранильницею, з деісусом і намісними образами та дерев’яною підлогою, всередині і ззовні і довкола відремонтована. Інших три бічних вівтарі, … на впорядкованій дзвіниці три дзвони. Зараз при тій церкві один каплан отець Теодор Метельський, презентований і колись давно поставлений …. Ерекція на півтори чверті капланського поля видана іменем короля Стефана 1578, друга короля Михайла 1671, третя Яна 3-го 1650 датовані, з усіма чиншами і вольностями. Синів той каплан ще не має, тільки маленького, і кількох поповичів, як перед тим там було, зараз немає жодного, крім річного дяка в шкілці на цвинтарі, а паламар з парохії". Отже, у другій половині XVIII ст. церква була ще в доброму стані. На жаль, у візитації не сказано конкретно про матеріал, з якого вона була збудована. На цій підставі, вочевидь, грунтується припущення, що церква в другій половині XVIII ст. була мурованою. Наголошення на наявності дерев’яної підлоги дозволяє припустити, що це зроблено для підкреслення різниці матеріалів підлоги та стін (очевидно, мурованих). Церква мала велику вівтарну частину (одна велика апсида зображена на вищезгаданому стінному розписі в парохіяльному костьолі), іконостас та три бічні вівтарі в інтер’єрі. Згідно з описаною іконографією,  церковна ділянка була огороджена дерев’яним парканом.

Вважається, що на початку австрійського панування, близько 1788 р. церкву було знесено. Тепер нам уже відомо, що знесли однойменний шпитальний костьол. На карті Ф. фон Міга церквище Пречистої "відчитується" досить чітко. Францисканська і Йосифінська метрики церкву також фіксують, причому разом з приміщенням школи. Отже, вона була знесена пізніше, у 20-х – на початку 30-х рр. ХІХ ст.

У 1836 р. дрогобицькі міщани за ініціативою братства церкви  Св.Трійці спорудили на місці храму колону Св. Яна, знищену комунiстичною владою у 1986 р., напередодні відзначення 1000-ліття Хрещення Руси-України. Цікаву інформацію про об’єкт подає пам’ятний закладний лист з фундаментів колони Св.Яна, знайдений у 1986 р., під час руйнування колони (зберігається в музеї "Дрогобиччина"). У ньому повідомляється, що церква Найсвятішої Діви Марії існувала "майже від заснування міста", знесена 1788 р. (тут бачимо, що йдеться про найдавнішу руську церкву, перетворену на костьол). Ініціатором упорядкування місця колишнього храму та цвинтаря біля нього виступило місцеве братство при церкві Св.Трійці на чолі з провізором Войцехом Лобосом, в часи урядування в церкві о.Леона Заленського, каноніка і дрогобицького декана, а також за сприяння економа магістрату Василя Авдиковського. Колона була закладена 1 серпня 1836 р. Зараз стараннями місцевих жителів на місці колони встановлено дерев’яний хрест, поблизу – пам’ятний камiнь та облаштовано територію.

Давня дрогобицька церква Св. Трійці

Доля давньої церкви Св. Трійці відома: вона була розібрана в перші десятиліття австрійського панування, а її титул було залишено громаді, якій дозволили розміститися в храмі покармелітського монастиря. Проте часто дослідники, які писали про церкву, навіть не уявляли собі існування в XVI–XVIII ст. дерев’яної святині у центрі міста.

Історія давньої церкви Св. Трійці, незважаючи на певну увагу до неї дослідників, вивчена вельми неповно. Загальновідомо, що вона розміщувалась на Малому Ринку. Місцезнаходження церкви локалізується тепер за картою Ф. фон Міга (1779 –1782).  Добре відомі обставини її зведення в XVI ст., про які дискутували М.Грушевський і А.Прохазка. 21.04.1540 р. Сигізмунд І заборонив будівництво руської церкви в межах пізньосередньовічного міста у відповідь на звернення міщан-католиків, оскільки церкви "раніше в цьому місті не існувало". Незважаючи на протести української громади Дрогобича, 20.01.1555 р. король наказав місцевому старості Я.Стажеховському зупинити будівництво церкви (грамота повторювала зміст заборони 1540 р.). І лише 7.06.1555 р. король дозволив будівництво, прилучивши міську церкву до заміської Св. Юрія і надавши її юріївському пароху Сенькові Терлецькому. Поява церкви Св. Трійці, яка розміщувалась в районі Малого Ринку, піднесла значення міста як релігійного центру Перемишльської православної єпархії. Так, у джерелах 1578–1589 рр. Дрогобич виступає центром однойменного намісництва єпархії.

Спочатку церква Св.Трійці була лише дочірньою святоюрської парафії. В останній третині XVI ст. вона вже мала статус незалежної. Так, наприклад, 1578 р. її священик Григорій (Юрій) Негребецький протестував у перемишльському гродському суді. 1606 р. священик Василь переписав у цій церкві "Бесіди Євангельські" Йоана Золотоустого. У тестаменті отця Василя Терлецького, святоюрського пароха (1680 р.), мовиться про священика церкви Св. Трійці Сербиновського. У подіях 1648 р. у Дрогобичі церква Св. Трійці згадується лише у зв'язку з "неблаговидним" вчинком її пароха, який нібито викрав скарбницю, до котрої парохіяни знесли свої скарби напередодні штурму міста. Ім'я священика встановити не вдалося, рівно ж як і довести іншими джерелами вірогідність учинення злочину.

Наступні свідчення про церкву Св. Трійці належать уже до середини XVIII ст. і походять з її візитацій. Надзвичайно важливою є вказівка візитації 1761 р. про те, що церква була збудована близько 150 літ тому, тобто біля 1611 р. Вважаємо цю дату недостатньо обгрунтованою, оскільки храм звели у середині XVI ст. і навряд чи він вистояв у лихоліття Хмельниччини і Руїни. Скоріше за все, міська святиня була відбудована в останній третині XVII ст., напередодні переходу Перемишльської єпархії до унії. Візитатори засвідчили її як будівлю з гарною структурою. Тепер уже добре відомий візитаційний опис церкви 1764 р., опублікований нами за фондами Перемишльського архіву. Властиво, опису самої церкви ми не бачимо, бо в 60-х рр. XVIII ст. вона вже занепала і, можливо, не мала жодної оздоби. Візитатор докладно зупинився на причинах її покривдження та нищення. Це, по-перше, те, що від неї відокремилась  дочірня каплиця Св.Йосафата на Задвірному передмісті, яка відібрала від матірної церкви передміських парохіян і церковних селян. По-друге, центр міста заселили євреї, які, очевидно, витіснили русинів. Злиденність церкви Св.Трійці була такою великою, що візитатор забув навіть вказати ім'я пароха, перерахувавши його податки та збитки. Важливо, що церква, незважаючи на очевидні збитки і злиденність, залишалась деканською. Візитатор стверджував, що каплан при церкві "здавна був один як і зараз, але для нього нема жодного фундуша, ані поля, ані саду, ані навіть помешкання, мусить тулитися по хлопських грунтах купних, платить сам громадські податки і катедратик, а парохії і грунту немає, крім лише мізерного акциденту кілька злотих на рік для мізерного утримання і одягу священика…"

Наприкінці XVIII ст. церква остаточно занепала, а з ліквідацією кармелітського монастиря була перенесена в приміщення його храмової будівлі, де розміщується й дотепер. Інші джерела до історії церкви Св.Трійці періоду XVII-XVIII ст.  тривалий час залишалися невідомими. Нами досліджено  пом’яник церкви Св. Трійці, який зберігається в архіві професора М.Шалати. Зупинимось коротко на інформації пом’яника про церкву. На с.1 уміщено чорну сажову печатку, діаметром 32 мм, легенда "Печать старшого брацтва при церкв b святой Тройци въ Дрогобичи". Хронологічні межі датованих записів пом'яника – 1668 – 1836 рр.

У пом'янику розрізняється три структурні частини. Перша складається зі змісту і двох текстів літургійного характеру. На с.13 уміщено розпорядження священикові Св.Трійці щодо порядку та регламенту поминальних служб (друга структурна частина), розпочата 19 липня 1735 р. і закінчена 3 травня 1795 р. Книгу вели парохи Стефан та Іоан Староміські. Фактично, це найдавніша з відомих метрична книга Дрогобича. На шести сторінках виявлено всього 14 записів, зроблених у хронологічній послідовності. Очевидно, це неповний перелік померлих парохіян церкви за вказаний час. Вибірковість і невелике число записів книги пов'язані з не вповні зрозумілими нам причинами. Записи, однак, є доволі цікавими, оскільки сповіщають про акти сповіді і причастя парохіян перед смертю, які здійснювали місцеві парохи. Так, міщанина Григорія Чупка сповідав і причащав 1735 р. отець Стефан Староміський, дидаскала Григорія Турадника зі Стрия 1765 р. той же парох (уже як протоієрей); 1774 р. померлого отця Стефана сповідав і причащав отець Петро Метельський, парох П'ятницької церкви. 1795 р. помер святотроїцький парох Іоан Староміський, якого сповідав отець Андрій Кобринович із церкви Св. Юра.

На с.182 поминається родина Григорія Теслі з вказівкою, що саме він "храм сей будовал". Над заголовком проставлено дату – 1 травня 1714 р. Очевидно, тут ідеться чи про побудову храму, чи про дату запису (можливо, дату смерті). Враховуючи ту обставину, що майстер Григорій з Дрогобича відомий у літературі як будівничий церкви в с.Вовчому на Турківщині у 1680 р., припускаємо, що церква Св.Трійці була збудована в останній третині XVII – на початку XVIII ст.

Найдавніша згадка про святотроїцького пароха датована в пом’янику 1685 р. Урядував тоді в церкві Василь Ленкевич (с.159), який змінив померлого 7 березня того ж року Дмитра Сербиновського (с.302, запис недатований, приналежність о.Дмитра до церкви Трійці встановлено за згаданим тестаментом о.Терлецького). Дуже цінним є подальший розпис родини Ленкевичів, у котрому перераховуються спочатку імена ієреїв: Миколай, Іван, Василь і Матвій, які, очевидно, були предками отця Василя.

У пом'янику згадується також священик церкви Св.Трійці Олексій Поповецький (с.71), родич Стефана та Андрія Поповецьких і Михайла Поповецького, міського райці. Запис не має датування, а о.Олексій згаданий у маргіналії справа внизу. За характером і стилем письма запис відноситься, ймовірно, до кінця XVII – початку XVIII ст. "Ієрей Олексій" уміщений на наступній сторінці, в дописаній пізніше частині розпису родини Поповецьких (очевидно, запис зроблено вже після його смерті).

Наступна згадка священослужителя – вікарія церкви Св.Трійці Василя Медвежанського (с.139). Запис також не датований, на наступній сторінці уміщено дописаний пізніше поминальний запис ієрея Василія (іншим почерком). Уточнити час урядування о.Василя допомагає інформація про його участь 3 квітня 1691 р. в єпархіальному з'їзді в Самборі, який прийняв рішення про перехід до унії ("Bazyli Nieczwiedzanski", намісник дрогобицький).

1774 р. датується запис родини священика церкви Св.Трійці Стефана Староміського, відомого нам ще з 1735 р. за метрикою і померлого 12 серпня того ж таки 1774 р. (с.287). Отже,  о. Стефан служив у церкві близько сорока років. По його смерті церковний уряд успадкував його син Іван, померлий 3 травня 1795 р. (с.30). На цьому інформація про священиків церкви Св.Трійці вичерпується.

Маємо згадки про вчителів при церкві Св.Трійці (дидаскалів): Михайла Кашчака, померлого 1692 р. (с.319) і Я.Староміського (с.373, недатований), а також Георгія Турадника зі Стрия, померлого 1765 р. (с.29). Отже, при церкві Св.Трійці функціонувала школа (наразі важко сказати, чи це була парафіяльна, чи братська школа). Один із її вчителів – Турадовський (у пом'янику – Турадник) згадується в маргінальному записі на дрогобицькій минеї під 1762 р.

Між 78 і 79 сторінками на вклейці (непронумерована, 8,7х14,5 см) на зворотньому боці іменного розпису без прізвищ, уміщено цікавий польськомовний запис, покреслений пізніше коричневим чорнилом. Вдалося прочитати, що він стосується якоїсь події, пов'язаної з братством при церкві Св.Трійці ("Sławetnie urodżoney y w slawie kwitniącey Kąfraterniy Drohobyckiey pod tytulem Cerkwi Stey zestaiącey Stey y nierozdz[ielney] Troycy a Mnie wielcełaskawym MPanstwu P. y Dobrodzieystwu należy oddać w Drohobyczu. Poprubowac piurka i udobne będzie pisać").

В іменних розписах пом’яника чимало інформації про дрогобицьку родину Черніг (Черніговичів). Як з’ясувала М.Керик, Іван Черніга обіймав