ІВАН ФРАНКО

Іван Франко, чиє ім’я носить з 1955 року Дрогобицький державний педагогічний інститут (з 1998 року – університет) народився 27 серпня 1856 року у селі Нагуєвичі, що за 18 км від Дрогобича. Батько його був сільським ковалем.

Із 1864 року Іван Франко навчається в Дрогобицькій школі василіян, опісля вступає до Дрогобицької гімназії, яку закінчує 1875 року. Тоді ж стає студентом філософського факультету Львівського університету. У червні 1878 року І.Франко був заарештований за участь у “таємних товариствах” і в поширенні “соціалістичних ідей”. Відновити навчання в університеті він зміг лишень 1880 року. Згодом навчався в Чернівецькому (1890) та Віденському (1890  93) університетах. 1892– 93 рр. під керівництвом проф. В.Ягіча І.Франко працював над докторською дисертацією, яку захистив 1.VІІ.1893 р. і здобув ступінь доктора філософії.

Творча спадщина Івана Франка  багата і різноманітна. Він автор близько чотирьох тисяч наукових та публіцистичних праць. Іван Франко вільно писав чотирма мовами (українською, німецькою, польською російською), а також перекладав з 14 мов. Творчий доробок Івана Франка складає золотий фонд української літератури та науки. Він найбільший український письменник і вчений.

Літературну діяльність Іван Франко розпочав 1868 року, коли навчався в Дрогобицькій гімназії. За життя написав і видав кілька поетичних збірок –  “Баляди і розкази” (1876), “З вершин і низин” (1887, 1893), “Зів’яле листя” (1896), “Мій Ізмарагд” (1897), “Із днів журби” (1900), “Semper tiro” (1906), “Давнє й нове” (1911), “Із літ моєї молодості” (1914). Іван Франко – автор багатьох оповідань, повістей, романів. Велика частина творчої спадщини Івана Франка представлена науковими працями з ділянки історії літератури (розвідки про Івана Вишенського, Тараса Шевченка, Лесю Українку, Данте), історіографії, фольклору, етнографії, політології.

Іван Франко був редактором і членом редколегії багатьох українських, австрійських, німецьких, польських, російських часописів. За його безпосередньої участі виходили такі українські журнали: “Друг” (1875–877), “Громадський друг” (1878), “Світ” (1881), “Зоря” (1883 – 1886), “Правда” (1888), “Товариш” (1888), “Житє і Слово” (1894–1897), “Літературно-науковий вістник” (1898–19915), “Киевская старина” (1882–1904) і багато інших.

Велика заслуга Івана Франка у розвитку української науки. Ставши членом першої української Академії наук, як неофіційно називали Наукове товариство імені Шевченка, він віддає йому усі свої сили. 1898 – 1901 та 1903 – 1912 року І.Франко очолює в Товаристві філологічну секцію, а 1898 –1900 і 1908 – 1913 – етнографічну комісію НТШ. Іван Франко редагує низку видань Товариства, а з 1898 до 1907 року разом із В.Гнатюком та М.Грушевським видає найкращий український літературно-науковий журнал “Літературно-науковий вістник”. Багато сил, енергії, творчого пошуку вкладає Іван Франко у видання “Записок НТШ”.  1899 року за підтримки М.Грушевського Івана Франка обирають дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка.

За своє життя Іван Франко пройшов складну світоглядну еволюцію. В останні роки навчання у Дрогобицькій  гімназії та після переїзду до Львова був близьким до москвофільства, згодом, під впливом публіцистики М.Драгоманова, переходить на народовські позиції, а після першого арешту (1877) виявляє симпатії до соціалістичного руху. Однак, від середини 1890-х років усе помітнішим стає негативне ставлення І.Франка до марксистської ідеології та практики соціал-демократичного руху. У другій половині 1890-х років Іван Франко стає на самостійницькі позиції, яким залишився вірним до останніх днів життя. Вершиною ідейно-філософських поглядів Івана Франка, його політичним заповітом  стала поема “Мойсей” (1905).

Помер Іван Франко 28 травня 1916 року. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі.